Екстремально посушлива пустеля Атакама в національному парку Пан-де-Асукар опинилася будинком для «екстремальних» ґрунтових спільнот, здатних обходитися однією вологою туману.
Високогірна пустеля Атакама на західному узбережжі Південної Америки — одне з найбільш посушливих місць на планеті. Флора та фауна тут нечисленні та докладає масу зусиль для виживання в екстремальних умовах, з різкими перепадами температури та при майже повній відсутності води. Але тим незвичніше виявляються істоти, які адаптувалися до життя в цій пустелі.
Цілу екосистему таких організмів-екстремофілів виявили в Атакамі дослідники з Німеччини, стаття яких опублікована в журналі Geobiology. Самодостатня спільнота включає гриби та лишайники, які здатні обходитися сонячним світлом та рідкісною вологою, яку приносить туман, що піднімається в пустелю від Тихого океану. Навіть для фотосинтезу тут потрібно вдвічі менше води, ніж в аналогічних видів, що живуть в більш сприятливих умовах.
Спільноти грибів та водоростей на каменях пустелі Атакама ©Patrick Jung et al., 2019
Такі спільноти, що складаються з одноклітинних водоростей, ціанобактерій, грибів, лишайників та мохів, наповнюють верхні шари ґрунту та займають близько 12 відсотків площі всієї суші. Зустрічаються вони й в пустелях, проте в Атакамі ці організми адаптувалися до життя прямо на поверхні дрібних каменів в західній частині пустелі. Як і в інших районах Атаками, рівень опадів тут не перевищує декількох міліметрів на рік. Однак, щоранку з боку океану приповзає вологий туман — і його тутешнім екосистемам виявляється досить.
Взявши зразки, вчені досліджували їх в лабораторії. Судячи за цими даними, фотосинтезувальна продуктивність системи досягає піку вже при вологості 0,25 міліметра (еквівалентно 250 мілілітрів води на квадратний метр поверхні). Для порівняння, аналогічним жителям пустелі Сонора для цього буде потрібно 0,5-1 міліметр вологості.
Непривабливі на вигляд організми утворюють вельми незвичайну та «екстремальну» екосистему ©Patrick Jung et al., 2019
Під мікроскопом біологи розглянули довгі та тонкі грибкові нитки (гіфи), якими вся спільнота прикріплюється до основи. З одного боку, вони скріплюють камені разом, сповільнюючи ерозію вітром. З іншого, рано чи пізно організми, що зростають, самі розколюють камені в процесі біологічної ерозії. У далекому минулому схожі механізми привели до утворення ґрунтів в їх сучасному вигляді. Можливо, вивчення екстремальних екосистем пустелі дозволить краще зрозуміти, як формуються родючі шари та як ми можемо їх зберегти для себе і для майбутнього.
За матеріалами: Naked Science
